— Василина мене приб’є, — Іван жадібно сьорбав розсіл з банки. — Що ось я їй скажу?
— Скажи, що ти негідник, — Кощій лежав на дивані, прикривши долонею очі від яскравого світла, — і вже зовсім совість втратив.
Іван подавився розсолом і закашлявся.
— Та навіщо мені це казати?
— Так вона ж завжди тебе так питає, коли ти від мене повертаєшся — «ти зовсім совість втратив, телепню?». А так ти її опередишь, вона задумається — виграєш зайві пару хвилин.
— І що мені робити ці кілька хвилин?
— Молись, — знизав плечима Кощій, — або ховайся. Але з першим варіантом хоча б шанс є.
Іван допив розсіл і поставив порожню банку на підлогу.
— Було б все так просто, — зітхнув він. — Вона ж мене позавчора просила щось їй купити, а я зовсім забув, що. Як ось мені додому з порожніми руками повертатися?
— Теж мені проблема! — пирхнув Кощій. — Купуй шубу, сукні та бурштинові намиста. Не прогадаєш.
— Думаєш?
— Повір мені, Ваня. Я добре знаю, чого хочуть жінки. Даремно, чи що, стільки років живу?
— Буду сподіватися, що ні, — кивнув Іван. — Гаразд, бувай Кощій. Піду здаватися.
Кощій помахав на прощання вільною рукою і захропів.
Вийшов Іван з замку і по стежині через ліс пішов. Через півгодини вирішив до струмка загорнути, випити водиці — а там хатинка на курячих ніжках стоїть.
— Ваня! — зраділа Баба-Яга, побачивши Івана. — Чого у тебе вигляд такий болезный? Мухомор з’їв?
— Від Кощія йду, — прохрипів Іван.
Яга зітхнула, відійшла від вікна і повернулася з трилітрової банкою розсолу, простягнувши її Іванові.
— З собою візьми, — лагідно сказала Яга, — банку потім принесеш. Здаватися йдеш?
— Йду, — підтвердив Іван. — А от скажи, бабуся — чого хочуть жінки?
— Вічної молодості.
— А з матеріального?
— Задобрити хочеш? — здогадалася Яга. — Купи хустку пухову та водицю пахучу — не прогадаєш.
Подякував Іван Бабу-Ягу, попрощався, і далі стежкою пішов.
Вийшов Іван до озера, а там Водяний догори пузом лежить, на сонечку гріється.
— Здаватися йдеш, Ваня? — булькнул Водяний.
— Йду, — здивовано відповів Іван. — Як здогадався?
— Так у тебе вигляд хмільний, а в руках банку з розсолом. Значить, від Кощія йдеш. На обличчі туга — значить, додому.
— Ач, який розумний! Скажи-но мені тоді — чого хочуть жінки?
— Залежить від ситуації, — усміхнувся Водяний, — віку, настрою і багато чого ще.
— Та я не про те, — відмахнувся Іван. — Кощій ось каже шубу і плаття купити, Яга про хустку пухову. А ти що скажеш?
— Від долі піти намагаєшся? Тоді купи Василині пряників і льодяників заморських — не прогадаєш.
Попрощався Іван з Водяним і далі в дорогу вирушив.
Через деякий час пострічалась йому Зла Чаклунка.
— Додому? — коротко запитала вона.
— Додому, — зітхнув Іван.
— Від Кощія?
— Від Кощія.
— Такий молодий, — похитала головою Чаклунка, — ще б жити та жити. Ти хоч квітів нарви, Ваня, так жарт яку добру скажи дружині для настрою. Дивишся і допоможе.
Подякував Іван Злу Чаклунку за пораду, і пішов прямо на базар. Купив шубу, сукня, хустка пухова, бурштинові намиста, водицю пахучу, і про пряники з льодяниками заморськими не забув, а по дорозі нарвав букет з найкрасивіших квітів, що росли на полі.
Дійшов Іван до будинку, вдихнув на повні груди і відкрив двері.
Глянула Василина на нього та на купівлі, і важко зітхнула.
— Ти зовсім совість втратив, телепню? — грізно запитала вона, взявши в руки мітлу. — Я тебе позавчора за маслом відправила, а ти що приніс? Ти де був, а?
— Та я це, — Іван розгубився, і згадавши рада Чаклунки, кивнув на мітлу. — Куди летиш? Автор — Роман Сєдов
