.. і все-таки, чому всі ці вятровичи так підкопалися до Одесі? Чому, врешті-решт, саме до Одесі?

Думаю, справа в тому, що Одеса занадто велика для них — не велика за розмірами, не по населенню і навіть — вже, їх стараннями — не економічно. А велика — як образ, символ і ідея.
По-перше, їм у принципі незрозуміло, як це місто взагалі з’явився. Вони за визначенням не можуть зрозуміти, як можна ось взяти і побудувати щось з нуля. Захопити, перейменувати, перефарбувати, половину втратити по дорозі, але зате потім говорити: ось, це — наше, власне — це так, це їх метод. А створити заново, на рівному і порожньому місці — ну-у-у, а як це?
Ось і народжує їх мозок концепції всяких «600-літніх коцюбеевсков», просто для того, щоб позбавити себе від необхідності осягати те, чого вони осягнути не в змозі. І осягнення чого породжує в зухвалих умах далеко не самі патріотичні питання.
А по-друге… Одеса, будучи чисто імперським проектом, завжди була в той же час антиімперської за своїм духом — не в тому сенсі, що намагалася розірвати свої зв’язки з імперією, а в тому, що взагалі мало цікавилася чим-небудь крім самої себе. Самий неросійський місто з усіх російських. Самий нерадянський з усіх радянських. Самий неукра… а чорт, це ж зрада!
У цьому фрондерстве, визначеному скепсисі щодо столиць і їх обителей, не було політики як такої. Одеса була дуже зайнята для того, щоб займатися політикою. Ось поговорити про політику — це так!
А той скепсис, про який я говорив вище, завжди виражався у формах настільки тонкою, чисто одеської іронії, що чавунно-поперекові столичні чиновники навіть взагалі не завжди розуміли, про що говорять ці дивні південні люди. Як не зрозуміли вони, приміром, жарт (насправді, дуже крамольну!) з Тещиним мостом, або раніше не зрозуміли «культу особи» горезвісного поручика Щоголіва — на тлі нищівних поразок «іншої» імперії у Кримській війні.
Та й в будь-якому випадку, Одеса була занадто люблять для того, щоб гостро реагувати на кожну її каверзу. До неї завжди ставилися як до молодшого дитини в сім’ї, якому прощаються будь-які дивацтва, а якщо і не прощаються, то покарання навряд чи буде надто суворим.
Тим більше, що, незважаючи на всі свої дивацтва, «піти з дому», кинути «сім’ю» Одеса ніколи не прагнула, просто тому, що тут їй було дуже добре, ситно і майже завжди — безпечно. А головне — можна й далі крутити дулю в кишені далеких столицях, запевняючи, що Одеса, звичайно, місто не перше, але й не другий. Та й навіщо бути першим, якщо можна замість цього купити відро черешні і піти на схили травити анекдоти про поточну столицю? А якщо сам столицею станеш — про кого анекдоти-то труїти будеш?
А з Україною це не працювало. Саме тому, що Україна не є імперією, здатної великодушно дивитися на інтелектуальну фронду. Саме тому, що для України Одеса ніколи не була улюбленою дитиною, а лише однією з залізних коней в упряжці. А особливо тому, що будь-яке вільнодумство, які б безпечні політично форми воно не знаходило, тут вважалося і вважається загрозою.
Імперії досить було лояльності. А Україні потрібно захопленість. А захопленості по відношенню до столиць Одеса ніколи не відчувала і відчувати не буде. Так уже вона улаштована.
І більше того, у відповідь на спроби нарядити її в вишиванку стандартного покрою і поставити в стрій чергового смолоскипної ходи Одеса відповідала вже не ледачою фрондою «імперського зразка», а агресивним неприйняттям. Не тому, що були якісь претензії конкретно проти вишиванки. А тому, що спроби були надто нав’язливими.
Жарти ставали все більш злими і все менше «прозорими». Правда, далі жартів справа майже ніколи не доходило. Двохсотлітній рефлекс утримуватися в певних межах за пару тижнів не изживешь.
Але цього було досить. Якщо одеський протест проявляється в жарті, то треба відучити Одесу жартувати. А якщо жартувати для Одеси — значить залишатися собою, то і їй більше бути не можна.
Саме по цьому шляху вони і йдуть, і вже зайшли надто далеко. А найголовніше — вони не зупиняться.
Юрій Ткачов