Після закінчення Великої Вітчизняної війни з окупованої Німеччини в СРСР були вивезені багато трофеї. Трофеями ставали різні предмети мистецтва, військова техніка та багато іншого. З найбільш цікавими трофеями війни нас познайомить цей пост.
«Мерседес» Жукова
В кінці війни маршал Жуков став господарем броньованого «Мерседеса», сконструйованого за замовленням Гітлера «для необхідних рейху людей». «Віліси» Жуків не любив, і укорочений седан «Мерседес-Бенц-770к» виявився як не можна до речі. Цей швидкісний і безпечний автомобіль з 400-сильним мотором маршал використовував практично скрізь – тільки на прийняття капітуляції відмовився в ньому їхати.
«Німецька броня»
Відомо, що Червона армія воювала на трофейної бронетехніці, але мало хто знає, що робила вона це вже в перші дні війни. Так, в «журналі бойових дій 34-ї танкової дивізії» йдеться про захоплення 28-29 червня 1941 року 12 німецьких танків, які використовувались для ведення вогню з місця по артилерії противника».
Під час одного з контрударів Західного фронту 7 липня воентехник Рязанов на своєму танку Т-26 прорвався в німецький тил і протягом доби вів бій з ворогом. До своїх він повернувся в трофейному «Pz. III».
Поряд з танками, радянські військові часто використовували і німецькі самохідні гармати. Наприклад, в серпні 1941 року при обороні Києва були захоплені два повністю справних «StuG III». Дуже успішно воював на самоходках молодший лейтенант Климов: в одному з боїв, перебуваючи в «наносилися», за один день бою він знищив два німецьких танки, бронетранспортер і дві вантажні машини за що був нагороджений орденом Червоної зірки. В цілому за роки війни вітчизняні ремонтні заводи повернули до життя не менше 800 німецьких танків і САУ. Бронетехніка вермахту припала до двору і експлуатувалася навіть після війни.
«U-250»
30 липня 1944 року у Фінській затоці радянськими катерами була потоплена німецька підводний човен «U-250». Рішення про її підйомі було прийнято практично відразу, проте скеляста мілина на глибині 33 метрів і німецькі бомби сильно затягували процес. Тільки 14 вересня підводний човен була піднята і відбуксирували в Кронштадт.
В ході огляду відсіків були виявлені цінні документи, шифрувальна машина «Енігма-М», а також самонавідні акустичні торпеди «Т-5». Однак радянське командування більше цікавила сама човен – як зразок німецького кораблебудування. Німецький досвід збиралися перейняти в СРСР. 20 квітня 1945 року «U-250» поповнила склад ВМФ СРСР під найменуванням «МС-14» (трофейна середня), проте використовувати в зв’язку з відсутністю потрібних запчастин її не вийшло. Через 4 місяці субмарину виключили із списків і відправили на металобрухт.
«Дора»
Коли радянські війська дісталися до німецького полігону в Хильберслебене їх чекало багато цінних знахідок, але особливо військових і особисто Сталіна увагу привернуло сверхтяжелое 800-мм артилерійське знаряддя «Дора», розроблене фірмою «Крупп».
Ця гармата – плід багаторічних шукань – обійшлася німецької скарбниці в 10 мільйонів рейхсмарок. Своєю назвою знаряддя зобов’язана дружині головного конструктора Еріха Мюллера. Проект був підготовлений в 1937 році, але тільки в 1941 р. вийшов перший дослідний зразок.
Характеристики гіганта вражають і зараз: «Дора» стріляла 7,1-тонними бетонобойными і 4,8-тонними фугасными снарядами, її довжина ствола – 32.5 м, вага – 400 т, кут вертикального наведення – 65°, далекобійність – 45 км. Вражала і вражаюча здатність: броня товщиною 1 м, бетон – 7 м, твердий грунт – 30 м.
Швидкість польоту снаряда була така, що спочатку чувся вибух, потім свист летючої боєголовки, і лише потім доходив звук пострілу.
Історія «Дори» закінчилася в 1960 році: знаряддя було розрізано на частини і переплавлено в мартені заводу «Барикади». Снаряди підірвали на полігоні Прудбоя.
Дрезденська галерея
Пошуки картин Дрезденської галереї були схожі на детективну історію, проте закінчилися успішно, і в кінцевому підсумку полотна європейських майстрів благополучно дісталися до Москви. Берлінська газета «Тагесшпиль» тоді писала: «Ці речі взяті в порядку відшкодування за зруйновані російські музеї Ленінграда, Новгорода і Києва. Зрозуміло, росіяни ніколи не віддадуть своєї здобичі».
Майже всі картини прибутку пошкодженими, проте завдання радянським реставраторам полегшували прикріплені до них записки про пошкоджених місцях. Найскладніші роботи справив художник Державного музею образотворчих мистецтв ім. А. С. Пушкіна Павло Корін. Йому ми зобов’язані збереженням шедеврів Тиціана і Рубенса.
З 2 травня по 20 серпня 1955 року в Москві пройшла виставка полотен Дрезденської картинної галереї, яку відвідали 1 200 000 чоловік. В день церемонії закриття виставки був підписаний акт про передачу першої картини в НДР – нею виявився «Портрет молодої людини» Дюрера. Всього в Східну Німеччину було повернуто 1240 полотен. Для перевезення картин та іншого майна знадобилися 300 залізничних вагонів.
Золото Трої
Більшість дослідників вважає, що найціннішим радянським трофеєм Другої світової стало «Золото Трої». «Скарб Пріама» (так спочатку називалося «Золото Трої») знайдений Генріхом Шліманом представляв з себе майже 9 тисяч предметів – золоті діадеми, срібні застібки, гудзики, ланцюги, мідні сокири та інші вироби з дорогоцінних металів.
Німці ретельно приховали «троянські скарби» в одній з веж системи ППО на території Берлінського зоопарку. Безперервні бомбардування й артобстріли знищили майже весь зоопарк, але вежа залишилася неушкодженою. 12 липня 1945 року вся колекція прибула до Москви. Частина експонатів залишилася в столиці, а інша була передана в Ермітаж.
Довгий час «троянський золото» було заховане від сторонніх очей, і лише в 1996 році Пушкінський музей влаштував виставку рідкісних скарбів. «Золото Трої» Німеччині не повернули досі. Як це ні дивно, але Росія має на нього не менші права, так як Шліман, одружившись на дочці московського купця, що став російським підданим.
Кольорове кіно
Вельми корисним трофеєм виявилася німецька кольорова плівка АГФА, на яку зокрема був знятий «Парад Перемоги». А в 1947 році пересічний радянський глядач вперше побачив кольорове кіно. Це були фільми США, Німеччини та інших країн Європи привезені з радянської зони окупації. Більшу частину кінокартин дивився Сталін зі спеціально зробленим під нього перекладом.
Популярністю користувалися пригодницькі стрічки «Індійська гробниця» і «Мисливці за каучуком», біографічні – про Рембрандта, Шиллере, Моцарта, а також численні фільми-опери.
Культовим в СРСР став фільм Георга Якобі «Дівчина моєї мрії» (1944). Цікаво, що спочатку фільм називався «Жінка моїх мрій», проте партійне керівництво вважало, що «марити про жінці непристойно» і перейменував стрічку.
