Цим знімком озера Паанаярві спробую зацікавити, а всі подробиці, як завжди, нижче. Погнали!
Початок маршруту стежки було в 4 кілометрах від нашої стоянки, а кінець маршруту був на озері Паанаярві. Сама стежка близько 9 кілометрів, ну і шлях від озера до стоянці ще 7 кілометрів. Виходив кільцевий маршрут на 20 кілометрів, що, звичайно, зовсім немало, але має бути посильно.
Стежка починається недалеко від озер Верхній і Нижній Неріс.
Боліт і сирих ділянок на маршруті предостатньо. Причому не скрізь настил знаходиться в задовільному стані: є сирі ділянки без настилу, є ділянки з сгнившим настилом. Але в цілому великих труднощів стежка не представляє.
На цьому знімку озеро Верхній Неріс. На попередньому його теж видно за деревами.
На Астерваярвской стежці постійно чергуються болотисті місця з сухою ялиновою тайгою. Маршрут дає хорошу можливість познайомитися з різними типами ландшафтів, лісами, малими озерами і річками, болотами і луками.
І не просто ялинова тайга, а з великими мурашниками. Це місце нагадало нам Стежку мурашників, що в Кенозерском національному парку.
На якийсь час виходимо з лісу на болотистий ділянка біля невеликого озера.
Але це ненадовго. Стежка знову веде в ліс.
І не просто в ліс, а до зони тектонічного розлому.
На схилі спостерігається велика осип з великих незграбних брил. Це сліди землетрусу, яке відбувалося тут у післяльодовиковий час.
Мабуть, це був самий жахливий ділянку маршруту. Нависають кам’яні брили, на самій стежці якийсь бурелом. Доводилося постійно перелазити через повалені стовбури дерев. Здавалося, що ось-ось звідки-небудь вийде ведмідь. Ведмідь не вийшов, а ми і раді були цьому.
Після розлому з буреломом нас знову чекали болота. Зараз це трав’яниста болото, а колись тут були заливні луки.
На струмку була споруджена дамба, сліди якої можна знайти і зараз.
Ми не шукали сліди дамби, струмком ми милувалися. Багато чинники вказують на те, що тектонічний розлом проходив уздовж цього струмка.
Потім стежка нас знову привела на чергове болото. І ми на ньому непогано поплутали. Стежка робила на болоті різкий поворот, який не був промаркований і обладнаний настилом. Довелося трохи понервувати, перш ніж ми знайшли потрібний напрямок. Напевно, це саме слабке місце цієї стежки.
Поблукавши на болоті, ми дісталися до озера, що дав назву цій стежці. Перед вами озеро Астерваярви.
Берег озера, вздовж якого проходить стежка, рясніє виходять на поверхню ключами.
А раніше уздовж озера проходили санні і в’ючні оленячі маршрути з Оулу в Кандалакшу.
Озеро Астерваярви було приблизно серединою шляху, і ми вирішили влаштувати тут привал з обідом.
Мабуть, в сезон ягід можна і не брати з собою ніякої обід. Не уявляю, скільки ж тут чорниці в сезон… Ух!
Тим часом стежка вела нас від лісового озера до галасливої та швидкій річці Муткайоки.
Лівий берег річки, по якому проходить стежка, досить крутий. Спуск до річки непростий.
Але воно того варто.
Річка залишила дуже приємне враження. Без спуску до води — було б нуднувато.
Ми багато часу провели тут. Стрибали по камінню, в гонитві за вдалими ракурсами та знімками.
Якщо вас зацікавила річка, але не хочеться йти весь маршрут, то можна скористатися наступним лайфхаком: якщо йти маршрут від озера Паанаярві, то річка буде практично відразу.
Т. до. вона впадає в Паанаярві приблизно в кілометрі від Вертолітного майданчика. На знімку саме гирло Муткайоки. Мотузкова конструкція з човном служить для переправи на правий берег. Ми ж полінувалися відхилятися від основного маршруту, і пішли до озера. Цікаві могли б на нашому місці познайомитися з відновленими будівлями на фінському хуторі Арола.
А ось і перлина національного парку — озеро Паанаярві.
Глибина озера, утвореного в розломах скельного підстави досягає 128 м.
Вид на гирлі Мутки.
Стежка закінчується на березі озера Паанаярві у туристської стоянки — Вертолітний майданчик. Стоянка для великих груп з відмінним видом на озеро. Ці криті веранди поруч з костровищем — відмінна фішка цієї стоянки.
Ще мені дуже сподобався безіменний острівець на озері. У золоту осінню пору тут має бути максимально мальовничо.
Проходячи берегом озера до будинку інспекторів, виникло раптове бажання найняти човен.
Ми постукали, інспектора смажили картоплю — справа йшла до вечері. Везти нас не погодилися, пославшись на те, що ще не повернувся екскурсійний корабель і поки він не повернеться, везти нас на човні не можна. Нам здалося все це якоюсь нісенітницею. Може, всьому виною була картопля?
Нам же залишалося повернутися по грунтовій дорозі на нашу стоянку. А це ще 7 кілометрів. Чекати, коли повернеться група ми не стали, тому що теж хотіли вечеряти. Так, і човен у нас була запланована на Онезькім озері. Мабуть не в цей раз.
Але перш, ніж закінчити розповідь, я покажу ще кілька знімків з озера знятих кількома днями раніше.
Це як раз фрагмент корабля Оланга.
Симпатичне судно, варто відзначити. Напевно, в теплу погоду чудово на ньому борознити простори озера. Але по моєму одязі, думаю, зрозуміло, як тепло було надворі. З температурою прогноз не помилився — весь час, проведений тут, було дуже холодно, а це, між іншим, середина червня. Хоча, чого це я. Я і в липні на Кольському надягав куртку і шапку.
Решта 7 кілометрів далися вже важкувато. Добовий пробіг за день перевалив 25 км, якби не лазня, було б набагато важче. Я вже писав, що лазня тут чудова.
Цією картинкою почав розповідь, їй же і закінчу.
Автор ROMAN_SMIRNOV