Напередодні поїздки батько радив мені, якщо буде можливість побачити лише один з трьох Курильських островів, вибирати Шикотан. Я не повірив йому тоді.
Але на Шикотані до дивного, нез’ясовно добре. Може бути тому, що він навіть і входить в інший архіпелаг – Малу Курильскую гряду, в побуті просто Грядку, де немає ні вулканів, ні ведмедів, а з усіх боків відкритий Тихий океан. А може справа у віддаленості: якщо Курильськ – найдальший місто Росії, а Южно-Курильськ – найдальший райцентр, то Малокурильское (1,8 тис. мешканців) і Крабозаводське (900 жителів) на Шикотані – просто самі далекі від столиці населені пункти країни.
Від Кунашира до Шикотана всього 4 години шляху. Між островами ходить пасажирський теплохід “Ігоря Farhutdinova” і приміські плашкоуты “Дружба” та “Надія”, які я бачив лише здалеку в кунаширском порту. Широкий Південно-Курильський протоку вже цілком належить Тихого океану, але вершини кунаширских вулканів з Шикотана прекрасно видно. Шикотан ж не помітний здалеку – його сопки не настільки високі… але при найближчому розгляді вражають своєю фигурностью. Фігурним островом і назвав цю землю відкрив її в 1739 році датчанин на російській службі Мартин Шпанберг, “Шикотан” в перекладі з айнского – ні більше ні менше”, – Прекрасне місце”.
Але берег його ощерился стрімкими скелями:
А біля скель цих грався сірий кіт. Сплески на воді далеко углядела Оля, і спочатку ми з якимись туристками на палубі вирішили, ніби це дельфін. Відстань не давало зрозуміти його розміри, але сплески він створював що від вибуху торпеди, а часом, поки я “вів” його ультразумом, ще й кидав невеликі фонтанчики. Зійшлися в підсумку ми на тому, що це косатка, але “кит-вбивця” ж зовсім іншого кольору, так і ходить зазвичай не один. Як сірого кита його класифікували тато з колегами, і довжина цієї тушки може бути до 15 метрів.
Під закутаною туманом сопкою Шикотан (412м), найвищою точкою острова, що видніється Малокурильское:
Куди і входить “Фархутдінов” між стрімких обривів:
Іржавий остов натякає, що робити це треба вкрай обережно:
Малокурильская бухта вважається кращою на всіх Курилах – закрита від моря, але досить глибока (15 метрів) для актуальних тут суден. Ширина входу – всього 350 метрів:
Сама бухтою шириною близько кілометра, і не тільки здається круглої, а справді майже кругла, так що в цьому можна запідозрити ще одну затоплену кальдеру. На вході, до речі, “Фарх” – так сюжети цих кадрів виглядають з іншого боку:
А за воротами бухти – Тятя (1819м), найвищий вулкан Кунашира і всіх Південних Курил. Для Шикотана його правильний двох’ярусний конус, хоч і за морем, а така ж домінанта пейзажу. Тятей його називали ще айни – у двох бородатих народів це слово означає одне і те ж.
Тепер подивимося на іншу сторону. Попереду – саме Малокурильское, столиця острова, але навіть не райцентр:
Зліва – Військове містечко, або вірніше гарнізон прикордонників, які у нас підпорядковуються не Міноборони, а ФСБ. Причал катерів берегової охорони поступово перетікає в мініатюрний рибний порт:
Праворуч – власне селище:
Над яким нависає величезна нову будівлю школи, доповнене маленькою дерев’яною церквою Даниїла Московського (2003), здорово вписаною в чужий пейзаж:
Життя в бухті йде своєю чергою:
Хоча і здається подекуди зупинилася:
А шлейф будиночків і об’єктів тягнеться і по сопках на протилежному її боці, аж до маяка біля входу:
Ось і причал, зовсім короткий і маленький:
Зате з парою дуже мальовничих вогневих знаків:
Грядка всіляко підкреслює свою інакшість щодо Великих Курив, і тому діє на неї принцип “зате”. Немає вулканів – зате океанські вітри гуляють вільно і цунамі може прийти з будь-якої сторони; немає ведмедів – зате найшкідливіша ипритка. Вхід і вихід на берег на Шикотані, на відміну від інших сахалино-курильських причалів, безкоштовні і тут не потрібно городити город із автобусом до терміналу – але зате і самого терміналу тут немає, так що в будь-яку погоду чекати посадки доведеться на галявині під відкритим небом. Ще один нюанс з причалу – прикордонна зона: на Шикотані вона, на відміну від Кунашира і Ітурупа, охоплює весь острів, так що пропуску люди з Військового містечка тут перевіряють біля трапа. Ну а за сюжетом фото легко зрозуміти, що кадри зняті на зворотному шляху: на посадку і висадку з порома пасажири ніколи не йдуть одночасно, адже розділяють їх розвантаження і навантаження, які можуть тривати кілька годин.
При японцях поселення на цьому місці називалося просто Шикотан, або, щоб хоч якось підкреслити відмінності – Сикотан: то поєднання звуків, що у російську мову з японського зазвичай переносять як “ши” – насправді швидше “сі”. Якщо Південний Сахалін при японцях був сам собі губернаторством Карафуто, а Великі Курили як префектура Тисима входили в губернаторством Хоккайдо, то Сикотан навіть райцентром не був і тоді – Малі Курили входили в округ Немуро, здебільшого лежить вже на Хоккайдо. Округ Немуро існує і зараз, і саме до нього японське законодавство відносить Північні території, у багатьох існуючих лише на папері повітах яких нині немає жодного жителя.
В цілому, Сикотан виглядає на довоєнних фото класичної “глухою провінцією біля моря”. Але, судячи з усього, не бідною: при Японії тон тут задавали китобої, і крихітний острівець давав Країні Висхідного Сонця до 20% вилову китів. Там, де зараз військовий порт, стояв завод з їх обробленні, і навіть у Сикотан-дзіндзя крім традиційних торії були ще й кудзіра-торії – арка з ребер кита. Ще один подібний храм був на Південному Сахаліні.
Нинішні Малокурильское – це набережна бухти і кілька десятків будинків, майже безладно розкиданих по сопках. Все це міцно пахне океаном – рибою, сіллю, водоростями, послідом птахів, іржею та суднової соляркою. В кадрі автобус, який курсує з Малокурильского в сусіднє Крабозаводське – по буднях майже щогодини, а у вихідні тричі до обіду. Як і на Кунаширі, тут немає кас і контролерів: безкоштовний громадський транспорт – “фішка” обох островів Південно-Курильського району. Ще в кадрі вічно замкнена адміністрація з запорошеними вікнами і, за нею, новенький синій палац спорту:
А між ними стоїть недоглянутий, дивно простецький пам’ятник першовідкривачам (1989) – якщо на Сахаліні особливо шануємо Геннадій Невельской, а на Великих Південних Курилах Василь Головнин, то герой Грядки – саме Мартин Шпанберг. У Шпанбергово селище і хотіли перейменувати в 1946, але в підсумку логіка ланцюжка різних “-курильсков” взяла гору над естетикою.
По сусідству – радянський наступник китового дзіндзя: пам’ятник “Трудівників моря” із забавним морячком, якому море явно вже по коліно. Коли він був поставлений – не пам’ятає, здається, ніхто:
Але загальною наївною експресією нагадує саморобні революційні монументи 1920-х:
Хоча які вже тут 1920-е… Номінально, звичайно, тут, як і на північному острові Хоккайдо, російське підданство брали айни в кінці 18 століття і Катерина ІІ з цього приводу підписала указ. Але все це не було підкріплене силою зброї, і японці, погнав російських торговців, з того моменту стали сприймати “волохатих курив” не просто чужорідним елементом, а зрадниками. У 1855 році кордон Росії та Японії встановилася по протоці де Фріза між Итурупом і Урупом, а в 1875 Країні Висхідного Сонця дісталися всі Курили, так що зі своїх меж вони могли бачити Камчатку, як ми в минулій частині бачили Хоккайдо зі своїх. На Північних Курилах айни ніколи не жили під самураєм, зате встигли пожити під козаком і все проклясти, сплачуючи йому ясак. Лише деякі, хто підтримував зв’язок з південними одноплемінниками, зрозуміли майбутню біду і пішли на Камчатку – там тепер залишилася маленька (близько 100 чоловік), але єдина в Росії громада айнів, останніх айнів, які не жили ніколи під японцями. Інших же северокурильских айнів, кілька сотень людей, в 1883 році вивезли на Шикотан, і “Прекрасне місце” стало пеклом. Тисячоліттями жили дарами природи і звикли не наносити їй шкоди, тут айни опинилися у неймовірній за їхніми мірками тісноті. Та й ускладнювали японці промисел всіма можливими засобами – доведеним до абсурду регламентом всього і вся або забороною мати знаряддя лову власності: тільки орендувати у японців за частину видобутку. З риби і дарів лісу айнами довелося перейти на рис… Але справа в тому, що у тодішнього людини, бідняка будь-якої нації, раціон був мізерний, і тому весь його обмін речовин був заточений під максимально ефективне перетравлення одних і тих же продуктів. Різка їх зміна була згубною: рис для в’язнів Шикотана був набагато поживніший, ніж ремені і кирза для четвірки “океанських в’язнів” з затоки Косатки. Японці якщо і не розуміли цього, то не хотіли розуміти: тут відбувалося ні що інше, як геноцид. До остаточного рішення айнского питання в 1899 році, коли уцілілих нащадків эмиси визнали японцями, на Шикотані дожили лише близько двох десятків північно-курильських айнів, повністю втратили самосвідомість і згодом пішли з нащадками своїх катів на південь.
Російською ж цей острів аж до кінця війни не було ні хвилини. Першими нашими людьми, які ступили на ці береги були червоноармійці, яким 4,5-тисячний японський гарнізон здався без бою. Про це з 2015 року нагадує танк “ІС”. Пам’яток Великої Вітчизняної я на Шикотані просто не пригадаю, але зовсім не здивуюся, якщо їх тут і немає.
Трохи непарадних видів Малокурильского. Хто зможе прочитати напис он на тому бараці?
А на цьому напис висить явно дуже вже давно… Тісні убогі магазини у порту здивували мене не цінами, а великою кількістю імпортних товарів на зразок відмінного італійського лимонаду (причому розлитого реально в Італії, а не в Китаї!) і англомовними етикетками холодильників. Адже океан, як говорено вже не раз світової, а продуктами та обладнанням для місцевих закладів, видать, злегка приторговують моряки.
Над Малокурильским нависає гора Шикотан, на вершині якої можна розгледіти хрест. Вона теж колись була вулканом, але тепер навіть сказати, що це згаслий вулкан, язик не повернеться. Зате з вершини її у гарну погоду унікальний вигляд – як на долоні не тільки весь компактний (25 на 10 кілометрів) Шикотан з химерними візерунками берега, але і далекі Кунашир, Ітуруп, дрібні острівці Хабомаї, Хоккайдо і неозорий Океан… на Жаль, погода нас не порадувала, і лізти на гору ми визнали недоцільним. Втім, судячи з того, що фотографії з цієї сопки не дуже-то гуглятся, наш випадок скоріше норма, ніж невезіння.
А в основному Малокурильское – це хаос дерев’яного барачника на схилі:
По населенню Малокурильское трохи крупніше Курильська, але при цьому навіть не райцентр, тому його реновацією зайнялися пізніше. Але вона йде:
А громадські будівлі, як Палац спорту внизу або школа на сопці, вже бездоганні:
Церковка ж перед школою поблизу здається зовсім маленькою і нікому не потрібною. Зрубали її аж у Судиславле (Костромська область), привезли сюди в розібраному вигляді та зібрали на яру – таким методом РПЦ поднаторела будувати дерев’яні храми навіть на полярних островах і в Антарктиді. Але на Далекому Сході люди воліють молитися “своїм двом богам, своїм двох рук”, і чорти всякі не з пекла загрожують їм, а з Москви. Так що церква в Малокурильском – швидше просто знак ідентичності:
Вигляд від церкви на бухту:
Інша частина Малокурильского тягнеться вгору від бухти вздовж річки. Тут теж барачник, але якихось незнайомих, дуже мальовничих проектів:
А будиночки на сопці і зовсім майже європейського вигляду. Сопка, на якій вони стоять, відома місцевим як Блакитний Меридіан – так називався студентський загін владивостоцького “Дальрыбвтуза”, з 1962 року отправлявшийся практикуватися на океанську путіну. На цій сопці був табір “Блакитного Меридіана”, і цілком може бути, що і ці будинки там не адміністрація звела, а “Гідрострой” для своїх співробітників – рибний холдинг з Ітурупа зараз щосили колонізує Шикотан.
Ми ж, повернувшись з Краю Світу, шукали тут собі притулок. У Малокурильском два готелі, одну з яких тримає немолода, але душевна грузинка Майя – взагалі, не дуже розумію, як це склалося історично, але з південних народів колишнього СРСР міцніше всього на Курилах влаштувалися саме сини Сакартвело. Ціни в обох готелях починалися від 2000 рублів з людини, і Майя, вислухавши мене, навіть пояснила, у чому тут справа: штатної прибиральниці у них немає, а запрошена бере за прибирання номера приблизно половину його добової вартості. Зарплати і ціни на Курилах у принципі інші, ніж на материку, і я вже почав задивлятися на що стоїть посеред вулиці катер – не пустить чи хто нас ночувати сюди?!
А потім ми вирішили відправитися спробувати щастя в Крабозаводське, друге шикотанское село, при японцях називалося Аннама. Автобуси туди під вечір всі вже пішли, але на мій подив, на Курилах і таксі може коштувати не 3000, а всього лише жалюгідні 300 рублів – два селища в 8 кілометрах один від одного пов’язує в міру пристойна грунтовка.
Крабозаводське зустрічає руїнами – вони тут не від загальної безгосподарності, а від Шикотанского землетрусу, який вдарив Південні Курили у 23 хвилини на півночі 4 жовтня 1994 року. Загинуло тоді 11 осіб, але будь Курили населені трохи щільніше і забудовані чимось капитальнее дерев’яних бараків, жертв могли б бути тисячі – сила коливань на Шикотані досягала 10 балів (з 12), земля оглушливо гула, в нічному небі з’явилося світіння, а хвилі цунамі, входячи в інші бухти, досягали там висоти 10 метрів. Але з цунамі мати справу радянську владу навчила Північно-Курильська катастрофа 1952 року, і на лініях їх удару жило небагато людей, а хто жив – ті вже знали, що при перших поштовхах треба бігти до вершин сопок. Землетрус залишило свої руїни на Кунашир і Ітуруп, а шикотанские селища ще 10 років тому складалися майже з одних руїн. Аляска і Хоккайдо розквітли не відразу, а на Курилах цілком помітний прогрес.
Але для нашого таксиста орієнтиром була навіть не Японія, віддати острова якої мені так нав’язливо радять читачі з України і Прибалтики, а СРСР. Тоді Малокурильское було більше вдвічі (3800 жителів), Крабозаводське – втричі (2700 жителів), і діяли на острові 7 рибозаводів. Десятиліття розрухи будуть стояти в його очах до кінця життя, а от нам, Шикотан приїхали вперше, найвіддаленіший населений пункт Росії видався дуже симпатичним:
Новенький Будинок культури (поряд з ним – зупинка автобуса в Малокурильское), кумедна мініатюрна бібліотека…
…і розкішна для цієї глушини лікарня всієї Шикотана на сопці:
Ще тут є військовий пам’ятник:
Над распадком – доглянута пішохідна доріжка з поручнями і ліхтарями, і самотнє струнке дерево прямо з японських гравюр:
А з іншого боку і причина всього цього благопристойності – новенький рибзавод, який у дні нашої поїздки тільки-тільки добудовувався, але по виході на проектну потужність повинен стати найбільшим в Росії. Власне, і в СРСР рибокомбінат “Острівний” теж вважався найбільшим – виробництво хоч і будується з нуля, але на місці загиблого в 1990-х попередника. Після Курильська в Крабозаводском складно не впізнати почерк “Гидростроя”, у своїх “вотчинах” ця фірма бере на себе роль підрядника федеральної програми розвитку Курив, і реалізує її незмінно красиво.
Всупереч назві селища, переробляти на цьому заводі будуть не крабів. Якщо Ітуруп славиться червоною ікрою з нерестових річок, а Кунашир – морськими гадами (в першу чергу їжаками і креветками) з мілководдя, то океанський форпост Шикотан – це в першу чергу “непотоплюваний плавбаза” для риб відкритого моря типу сайри. Завод у вересні ще не був пущений, але промислові судна вже заходили на його причал. Можливо, відчувають – причал порожнистий, піднімається і опускатеся разом з приливами і відливами. Та й побудований в далекій Норвегії “Торон” – судно нового покоління:
Рогата гора, що нависає над Крабозаводским на позаминулому кадрі, називається Горобець (219м), і по дорозі до неї, кажуть, є своя “японська в’язниця” – швидше за все, як і на Ітурупі, насправді лише військові склади. Вище по сопках в обох селищ стоять батареї вкопаних танків, давно закинуті, але на відміну від інших островів, не пішли на металобрухт. До всього цього, на жаль, ми не встигали дістатися, і Танкові сопки Шикотана залишилися, мабуть, моїм головним недоліком Курив…
Так і в Крабозаводське, як уже говорилося, ми приїхали лише переночувати перед ранковим рейсом “Farhutdinova”. Біля заводу є готель, і там ніч обійшлася б нам вже не в 4000, але все-таки в неприємні 3000 рублів. Таксист порадився з администраторшей, і в підсумку знехотя повіз нас в Хостел. Так тут називають обшитий бурим сайдингом барак на сопці, в який впирається та сама “японська доріжка” з кадру №43. Зовні він здавався покинутим, і перший поверх зустрів порожніми кімнатами і кухнею з застарілої брудом в пересохлих раковинах. Але нагорі лунали кроки, голоси, музика, лайка, і підвівшись, я побачив обдерті стіни і приклеєні до них листочки з намалеванным фломастером грізними попередженнями мешканцям. Назустріч мені вийшла худа розпатлана жінка невизначеного віку, якій можна було з рівним успіхом дати і пропиті 25, і міцні 60, і на моє запитання, чи можна тут переночувати, хрипко повідомила мені телефонний номер господині. Я подзвонив, і жіночий голос у трубці відразу не сподобався мені своєю пихою по всьому було видно, що не з туристами вона звикла розмовляти, а з тими, кого худа життя загнала на самий край землі. Але все ж переночувати виявилося можливо – по 1000 рублів в день з людини, і я розумів, що дах над головою дешевше на цьому острові не знайти. Ще з півгодини ми прочекали господиню біля входу, і ось на таксі приїхала класична така “матуся” з борделю. Ну, точніше, я не знаю, як бордельные “матусі” виглядають насправді, але ось уявляв я собі завжди саме так, а дужий бандит за спиною господині був присутній незримо, так що навіть фізична відсутність не було йому на заваді. Ось така дісталася нам кімната, і за шторою зліва – всяка всячина в дверному отворі, а за всякою всячиною – чужі голоси, в яких не було ні краплі радості. Я очікував чого завгодно аж до нічних бійок чи п’яних докапываний в коридорах, але в цілому люди тут, здається, “на особу жахливі, добрі усередині” – проходячи повз сусідньої кімнати, я помітив, що двері її навстіж, всередині нікого, а на самому видному місці стоїть непоганий ноутбук.
Гастрбайтеры були прикметою Шикотана і при Радах.
Ось таку моряцький байку розповіли мені в коментах до одного з минулих постів :
На Шикотані,в Малокурильском і Крабозаводском стояли рибокомбінати, напевно вони і зараз там є. У розпал путини туди приїжджало досить велика кількість бажаючих підзаробити, платили добре, з “материка”, майже всі жіночої статі. У результаті співвідношення жіночої, чоловічої на Шикотані іноді досягало 10:1 на користь баб-с. Тоді і виникло про шикотанские селища сталий вираз “долина лесбіянок”.
Мужики цінувалися на вагу золота. Оскільки погранци і танкістів з тих самих сопок на всіх не вистачало, основним контингентом були моряки з заходили під розвантаження траулерів, транспортів і сейнерів. Капітани про це знали і намагалися не випускати екіпаж на берег, погрожуючи страшними карами. Але піди стриму. Молодий матрос міг на 2-3 тижні просто “прірва”. У нього “крали” одяг, годували рибою, ікрою, крабами (білок), поїли самогоном і передавали з кімнати в кімнату.
Вириватися на волю такого “шикотанскому бранця” як то не дуже хотілося.
Але і це ще не все. Нібито,в 1957 (Фестиваль Молоді в Москві) і пізніше аж до 1980 (Олімпіада), дівчат слабкої статі, але легкої поведінки висилали з великих міст, в основному з Москви і Ленінграда. Хто простіше за 101-й км, а вже зовсім відірвані шалав, типу Маньки-Облігації, відправляли на Шикотан на 3-4 місяці. Тих кого посадити багато, а 101-й км мало.
І такий спецконтингент жіночої статі в окремі роки становив до половини т. н. “верботы”, рыбообработчиц. Багато хто потім залишалися на Шикотані надовго.
І хоч за достовірність все це не можу поручитися ні я, ні оповідач, це все ж легенда . Ось так ходили собі моряки по Тихому океану, так вірили – десь там, біля самих берегів Японії, є то чудовий Смарагдовий острів, то нескорений Російська Лесбос, де їх завжди чекають.
У дні нашої поїздки мужиків і баб в Хостелі було приблизно порівну. Довгостроково вони тут селилися за 15 000 в місяць.
Але, само собою, не всі прийшлі на Шикотані гастрбайтеры. Ті ж прикордонники тут – явна еліта по зарплатах та умов служби, але й освічених бюджетників з материка Курили чекають з розпростертими обіймами. З нами, наприклад, в каюті їхала жвава чорнява жінка з маленькою донькою, кілька років тому яка перебралася з Хабаровського краю жити на Шикотан. На новому місці їй подобалося більше, от тільки всі друзі залишилися на материку.
Самі ж остров’яни – вони цілком собі остров’яни, тобто люди замкнутого важкодоступного маленького світу, де всі один одного знають і цінності – свої. Коли нас з місцевим шофером сконтачила його подруга, шофер був готовий відвезти нас на мис Край Світу безкоштовно: раз подруга за нас слово мовить, значить ми свої, а хто ж зі своїх гроші бере?! Не грошима на островах багато міряється…
Зголосився він, звичайно ж, знехотя, але в підсумку везти нас йому не довелося – повз їхав прикордонник, причому не на японському джипі і навіть не на відомчому “Патріоті”, а на старому доброму радянському Уазі-“козлика”.
У селища популярний транспорт – моторолери, за селищами актуальна кінь (!), а ось армійська вантажівка в якості шкільного автобуса привіз офіцерських дітей з якоїсь далекої застави.
…Найсхідніший населений пункт Росії, і самий далекий від Москви “по карті” – звичайно ж, чукотський Уэллен. Але Земля кругла, і “по глобусу” шлях до Чукотки зрізається через Арктику, так що формально вона виходить ближче не те що Сахаліну і Курил, а навіть Примор’я. Логістично найдальша від столиці руська земля – Командорські острови, і я можу пишатися, що був там в ранньому дитинстві. А строго по прямій далі Малокурильского і Крабозаводского (7100км) немає нічого, лише застави та промислові бази на Хабомаї – дрібних островах на Грядці. Від столиці два селища приблизно рівновіддалені – Малокурильское трохи на схід, Крабозаводське трохи південніше, так що хто з них далі – толком і не розрахувати.
Одним словом, тут Край Світу.
Дякую
