ДОВІДКА. Полынин Федір Петрович (1906 – 1981) – Герой Радянського Союзу, генерал-полковник авіації. Уродженець Саратовської області. У РККА з 1928 року, закінчив Вольського льотну школу, а в 1935 р. – урси удосконалення командного складу Військово-повітряної академії ім. Жуковського. 14 листопада 1938 року за мужність і героїзм, проявлені під час бойових дій в Китаї, йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна. Брав участь у Радянсько-Фінській війні. У роки Великої Вітчизняної командував 13-ї бомбардувальної авиадивизией, а з 1944 року – командувач ВПС Війська Польського. З 1971 року у відставці.
Легеда авіації Полынин, виявляється, брав участь ще і в історії, коли Червона армія і Біла гвардія в одному строю винесли в Китаї ісламістів.
Ось що пише сам Полынин:
“…Летимо удвох. Незабаром внизу здалося якесь село. Дивлюся на мапу: начебто Шихо. Приземляємося. До нас підходить високий огрядний офіцер. На плечах у нього погони полковника царської армії. Піднявши руку до папасі, він представляється:
– Полковник Іванов. Як долетіли, панове?
Зізнатися, спочатку я сторопів від такого звернення: нам, радянським людям, було дико чути слово “господа”. Але я тут же узяв себе в руки і теж представився, правда, під іншим прізвищем.
– Давно на вас чекаємо, панове, – продовжував полковник, з посмішкою покручивая свої чорні, з сивиною вуса.
– Пробачте, хто ви будете? – не втримався я від запитання.
– Командир кавалерійського полку російських емігрантів, – відповів Іванов. -Мій полк входить до складу бригади китайських урядових військ. Тут я опинився тому, що мені, як росіянину, наказано зустріти вас.
“Час від часу не легше, – з гіркотою подумав я. – Не встигли отямитися від ризикованого польоту через Тарбагатай, як раптом зіткнулися з новою несподіванкою стали не гостями, не то бранцями полковника царської армії”.
– Прошу вас, панове, – Іванов жестом показав на що стояв неподалік тарантас, запряжений четвіркою волів. – Вас чекають.
“Хто чекає? – промайнула в голові тривожна думка, і я мимоволі переглянувся з Шишковим. – Вже не розправа чи?”
– Прошу вибачення, – відповідаю полковнику. – Затримуватися ми не можемо. У нас завдання летіти в Урумчі.
– Але там же… – застережливо почав він.
– Нас про це попередили.
– В такому разі не смію затримувати, – козирнув полковник.
Багатоцільовий літак-розвідник Р-5
Дозаправив літаки пальним, ми передали залишився бензин під охорону китайцеві і попросили полковника попередити його, що він нам знадобиться на зворотному шляху. Китаєць послужливо приклав руки до грудей.
Хвилин через десять ми з Шишковим знову піднялися в повітря. На цей раз видимість виявилася прекрасною, і наша пара без труднощів вийшла на Урумчі.
Підлітаючи до міста, ми побачили у фортечної стіни, якої він оперезаний, безліч людей. Це повстанці штурмували фортецю. Тьмяно мерехтіли часті спалахи пострілів. Позаду штурмующей піхоти гарцювали кіннотники. І мені, і Шишкову доводилося бомбити мети лише на полігонах. Тому неважко зрозуміти, що охопило нас нервове напруження.
Знижуємося до двохсот п’ятдесяти метрів і починаємо по черзі кидати в гущу бунтівних військ двадцатипятикилограммовые осколкові бомби. Внизу злетіло кілька вибухів. На виході з атаки штурмани відкривають вогонь з кулеметів. Бачимо, натовп бунтівників відринула від стіни і кинулася бігти. Обігнавши її, помчала в гори кіннота. На підступах до фортеці залишилося чимало трупів. Вони добре розрізнялися на снігу. Ми знизилися мало не до землі і випустили залишок боєзапасу по біжучим заколотникам, обезумевшім від нашого раптового повітряного нальоту. Пізніше з’ясувалося, що забобонні вояки генерала Ма Чжуина сприйняли бомбові удари з неба як божу кару. Адже ніхто з них до цього жодного разу не бачив літаків.
Коли ми, виконавши завдання, повернулися в Шихо, нас знову зустрів полковник Іванов. Мабуть, він знав, навіщо ми літали в Урумчі, і від душі нас привітав з успіхом. На знак особливої пошани він навіть зняв перед нами папаху.
– Прошу вас, – з колишньою галантністю зазначив полковник на знайому нам підводу. – Губернатор чекає.
– А як бути з літаками? – поцікавився я, – Хто їх буде охороняти?
– Можете не турбуватися, панове. Всі необхідні розпорядження вже віддані, -заспокоїв нас Іванов.
Льотчики-добровольці в Китаї. Справа наліво: Ф. П. Полынин, П. В. Важелів, А. Р. Ритов, А. С. Благовіщенський
Ми злили воду з радіаторів, зачохлили машини, сіли в тарантас і рушили. Їхали дуже повільно. Безперервно підганяли візником-китайцем, стомлені воли ледве рухалися по кам’янистій дорого. Почало сутеніти. В небі засвітилися зірки.
Підвода зупинилася нарешті у глинобитній фанзи, в стіні якої темнів отвір. Китаєць підійшов до цього лазу, з ким-то там поговорив, повернувся і, улесливо вклоняючись, запросив іти за ним.
Велика кімната, в яку ми ввійшли, була яскраво освітлена гасовою лампою-блискавкою. За столами, заставленими пляшками і закусками, сиділа група російських офіцерів – товаришів по службі полковника Іванова. Почесне місце в центрі займав губернатор – китаєць. Як пізніше з’ясувалося, одночасно він є і командиром бригади.
– Панове!-звернувся до сидячим за столом полковник. – У нас в гостях сьогодні льотчики. Російські льотчики, – підкреслив він. Хоча ми і не говорили йому, що прилетіли з Радянського Союзу, Іванов, звичайно, знав про це.
Офіцери, а з ними і губернатор встали. Хтось крикнув “ура!”. Нас послужливо посадили на заздалегідь підготовлені місця і почали частувати. Зголоднівши за день, ми з апетитом приступили до їжі.
Офіційну манірність прийому намагався надати губернатор. Піднявши келих, він виголосив довгу витіювату мова. Але загальний сенс її зводився до подяки на адресу Радянського уряду за підтримку і допомогу у скрутну хвилину.
Коли губернатор, єлейно посміхаючись, сів, Іванов взяв у руки баян і розтягнув міхи. П’яні офіцери неструнко затягнули якусь старовинну козацьку пісню, яку раніше ніхто з нас не чув. Потім почалася танець.
– А ну, хлопці, підтримайте, – по-простому звернувся до нас Іванов.
З-за столу вийшов штурман мого екіпажу Олексій Зав’ялов, але, згадавши, що на ньому унти, зупинився і розвів руками:
– Не можу. Чоботи б…
Один з офіцерів негайно зняв з себе чоботи і допоміг надіти Зав’ялову. Олексій танцівник був відмінний і так хвацько почав відстукувати “чечітку”, що від чобота відвалився каблук. Кімнату оголосив дружний регіт.
– Ну і молодець льотчик. Піддав жару.”
Дякую
