Кілька тижнів тому в моєму житті відбулися великі зміни – я розлучилася з чоловіком після 10 років шлюбу. Є спільна дочка.
Розлучилася, переїхала, почала все з нуля. Не було ніякого поділу майна, просто залишила все як є і пішла з двома сумками. Але суть не в цьому.
Ніхто не сприймає цю новину серйозно. У моєму колі спілкування люди одружуються на все життя. Мало хто при цьому живе в любові і спокої, але якось звикли, що якщо одружилися, та ще й є спільні діти, то все. Терпи, навіть якщо несила. І відразу всі засуджують.
Я не очікувала, що зіткнуся з такою кількістю засудження, чесно кажучи. Я була впевнена, що мене підтримають хоча б близькі, але я знайшла підтримку лише у однієї людини, інші ж, включаючи кращих подруг, дивляться спочатку з подивом, а потім з посмішкою, мовляв, помиріться ще. І їм пояснити, що я не хочу і не збираюся миритися, більше того, я не сварилася з цією людиною, я просто розлюбила його, і я не та людина, яка буде жити без любові, тільки тому що так прийнято в інших.
Мені ще навіть тридцяти немає, а я розумію, що загнала себе цим шлюбом у пастку. Нічого не бачила, нікуди не ходила, бо з чоловіком немає спільних інтересів, а ходити кудись без чоловіка – та ви що, так не можна, це ж неправильно, ви ж сім’я. Коротше, ось так. І жити далі під таким тиском я не хочу. Але для інших це просто забавки, мене в дитинство потягло під тридцять років. Криза середнього віку або як вони там вважають.
Приїхала недавно найкраща подруга, довго допитувала мене, що сталося. І ніяк ти людині не поясниш, що нічого не сталося, немає якоїсь глобальної причини, просто прийшов час. Коли так сказала їй, вона подивилася на мене, як на дуру і покрутила пальцем біля скроні.
Автор: r###########@gmail.com
