Таких дівчаток, як я, мільйони, навіть, напевно, десятки мільйонів по всій країні. Маленьких дівчаток зі справжніми колясками, в яких вони няньчать справжніх малюків, але не своїх власних, а малюків своїх мам. Молодших братів і сестер.
У нашому селі таких дівчаток було багато. Але вічною дівчинкою з коляскою була наташа іванова, тому що молодші брати і сестри у неї не переводилися. Мати народжувала їх одного за іншим, змінювалися тільки імена в старенькій колясці: ніночка, валечка, олечка, толечка. Поки ми були самі зростанням з коляску, то пищали від розчулення і мрійливо ахали: «от би мені братика або сестричку!— — «так забирайте!» — сумно жартувала наташа у відповідь.
І ось я доахалась. У 10 років у мене з’явилася перша молодша сестра. З цього часу, вважай, закінчилося моє власне дитинство. Через 2 роки з’явилася ще одна. Ще через рік-третя, правда, вже приймальня. Я стала новою «наташею івановою».
Всі захоплювалися добрим серцем моєї матері. Треба ж, вона взяла дитину з дитячого будинку, ось це подвиг, стільки сил, стільки любові до дітей. І ніхто нібито не помічав, що це я була маминою суперсилою, яка виймала всіх її нескінченних дітей, міняла їм підгузники, мила, годувала, вигулювала, розважала, прибирала за ними, переодягала, стежила.
Через дітей я не могла добре вчитися-їх крики просто не давали робити уроки добре. Трохи що, мати закликала: «ольга, ти скоро вже свою математику зробиш? що ти там копаєшся! мені допомога потрібна, соня плаче».
Коли я стала підлітком, турбот по догляду за дітьми у мене тільки додалося, адже мама вийшла на роботу. Мої подружки бігали, щасливі, на побачення, а я підтирала домашньому дитячому садку соплі, міняла описані простирадла, виносила горщики і нескінченно прибиралася в будинку.
У 17 років я поїхала з батьківського дому, урочисто залишивши за старшу свою першу молодшу сестру. Пару раз на рік я приїжджаю їх відвідати, після сесій. Я спеціально поїхала далеко, за 500 км, щоб у матері не було можливості викликати мене на день.
Я живу в гуртожитку і вперше за довгий час ні за ким не доглядаю, ні за кого не несу відповідальності. Мені добре. Я вчуся, і ніхто не відриває мене від занять, навіть сусідки по кімнаті. Я так скучила за тихим життям, яке належить тільки мені, за підручниками (а я дуже люблю читати і вчитися) і ні за що на світі не дозволю собі провалити цей проект під назвою «інститут».
Дві мої однокурсниці в кінці минулого навчального року завагітніли і вийшли заміж. Ще парочка мріє стати мамами, і вони так райдужно уявляють собі колясочки, сорочечки та інше малюкове придане, що почали купувати милі штучки типу кросівок для новонароджених і бус для прорізування зубів. Бр-р-р. На побачення я, звичайно, ходжу, але дуже мало і дуже обережно. Я знаю, що від побачень можуть з’явитися діти. А дітей мені за останні 7 років вистачило з лишком. Впевнена, що своїх я захочу дуже і дуже нескоро. Якщо взагалі захочу.
Я точно знаю, що і коли в моїй історії пішло не так. Коли мама повернулася з пологового будинку зі своєю другою дитиною. В одну мить я в її очах подорослішала до рівня не то подружки, не то служниці. Але мені як і раніше було 10 років, як і за місяць до її пологів. Мені потрібні були мамині обійми, турбота, поцілунки, хоч якесь підтвердження, що я, як і раніше, улюблена і дорога.
Але в одну мить я стала незручна, мої проблеми стали незначними, мої інтереси — нікому не цікавими, на мені можна було зірвати свій поганий настрій. Батька у мене не було — був вітчим. А йому мої душевні терзання були до лампочки. Могла і отримати за капризи або нерозторопність.
Якби мама в першу хвилину, як повернулася з пологового будинку, відклала б кульок з новою дитиною і обійняла мене, все було б інакше. Я б, напевно, любила і сестер, і себе. Але вийшло так, як вийшло.
Напевно бажання стати мамою в мені прокинеться. Я буду хорошою, досвідченою мамою. Коли-небудь. І мамою тільки одну дитину. Якщо материнську любов так важко розділити на всіх, нехай вона дістанеться тільки одному.
