Доброго дня шановні.
Продовжуємо з Вами наш невеликий розповідь про періодично повторюваним головному залізничному подорожі мого дитинства 🙂
Я не даремно зупинився на в’їзді в Прибалтику. Знаєте, за часів СРСР я не бував на цій чудний територією, яка мені, радянського хлопчика представлялася чимось таким неможливо чудовим і по-справжньому західним. Такий Собі «Вондерланд» :-)))
А коли я почав займатися баскетболом, то моїми героями були литовські хлопці з «Жальгіріса» — Куртинайтис, Хомичус, Йовайша і, звичайно ж Арвідас Сабоніс :-)) А ще мені чомусь дуже подобалися латиські «РАФ-іки» :-)))

І ще ходу пригадується такий момент. У мене було щасливе дитинство і я взагалі ні в чому не потребував, і більш того,часто мав можливості одержати щось, що іншим дітям з більшості куточків нашої великої і неосяжної навіть не снилося 🙂 загалом, гріх скаржитися. Але багато чого я не знав в принципі. Пам’ятається, як раз в поїзді я вичитав у книжці про якихось «збитих вершках» і запитав у матінки своєї, що це таке, і чи можна я буду збивати будинку вміст пляшки з жовто-сріблястої смугастої кришечкою з фольги, в яких у нас в магазині продавалися ці самі вершки. Матінка засміялася і сказала, що нічого не вийде — вершки не ті. На мій резонне питання — де ті, вона відповіла просто — в Прибалтиці. І додала, що там продаються вже готові, що остаточно підкорило мене в думці, що Прибалтика — це круто :-)) до Речі, на подвір’ї у бабусі в Луцьку у мене були друзі з Риги — Валера і Оксана, і вони так непогано були прикинуты, і іноді балували мене західним шоколадом :-)))

Першою Прибалтійської республікою Латвія. Наш поїзд впевнено пересувався по Латгалії і через приблизно півтори години ми проїжджали невелике містечко, але дуже великий транспортний вузол — Резекне, точніше вокзал Резекне-1, на якому стояли близько 10 хвилин. Крім крутого назви, не скажу, що мені ці зупинки запали в душу і запам’яталися.

Вокзал Резекне-1
Чи То справа, наступна латиська станція — Даугавпілс. По-перше до неї такий гарний завжди був під’їзд. Ввечері, на заході сонця, якщо гарна погода через шикарний міст. Сам місто, Даугава…все дуже в тему і красиво було. По мені — це один з найкрасивіших (якщо взагалі не найкрасивіший міст на моєму шляху, якщо спостерігати з вагона. Додайте ще такий момент, що десь під Двинськом (а так раніше називався Даугавпілс) була одна з 2 точок, коли поїзди Ленінград-Львів і Львів-Ленінград зустрічалися 🙂 І це було завжди цікаво.

Даугавпілс
Ну був ще один момент, який мене, безумовно радував. У Даугавпілсі був прекрасний лимонад. Дуже смачний. Але було одне АЛЕ…коли я мандрував в Ленінград, то кіоски та буфети на вокзалі були ще відкриті і можна було купити 2 або 3 пляшки цього чарівного напою. А от коли поїзд ішов на Волинь, то найчастіше лимонаду мені вже не діставалося :-(((
А так — 22 хвилини на пероні, можна було прогулятися і розім’яти ноги. Було цікаво 🙂 А ще перший раз за подорож у нас змінювався напрям рух. Тепловози перецепляли і ми йшли по тому ж шляху, по якому прибутку — як би поверталися назад. І знову це краса :-)))

Відмінні у мене враження від Даугавпілса залишилися. Дуже яскраві і позитивні.
Наступна велика зупинка у нас була вже через 2,5 години. Близько опівночі ми прибували в Вільнюс, і я зазвичай навіть не виходив на перон. Бо після чергового муки з як би вечерею, я намагався забратися почитати наверх. Але так як поїзд був найкрутіший у країні, і вагони часто сильно поюзанные, то дуже великою неприємністю зазвичай була перегоріла лампочка індивідуального світильника. Бо тоді треба було просто лягає спати. А як Ви розумієте, за час шляху рази 2-3 хоч на півгодинки я вирубувався, і до ночі спати не хотів взагалі. Так що, якщо лампочка працювала — це була радість — бо можна було читати, навіть коли вирубувався загальний світло. А ось коли не працювала, або світильника не було взагалі (а таке, на жаль, було не рідкість) — тоді повна смуток-туга.
Але при всіх розкладах, за моїми традиціям було не засипати досі, поки ми не доберемося до столиці Литовської РСР.

Вільнюс
Як говориться — подивився у вікно, зафіксував — можна на бічну. :-)))
Хоча у Вільнюсі ми завжди стояли багато — по 20 хвилин.
І коли я повертався додому, ця довга стоянка завжди грала мені на руку. Поїзд отгонялся на 5-6 шлях, але я спокійно міг перебратися до головної будівлі вокзалу, де у мене було 2 точки, в яких я завжди купував ескімо. Знаєте, я не дуже люблю саме цей вид морозива, але смак шоколаду на те, вільнюському ескімо з вокзалу, до цих пір згадується мною у снах :-))) І не знаю навіть чому. Бо це було не просто смачно…це було На-До-В-С-Н-О!!!!! Я брав відразу 3-4 порції і обжирався від пуза :-)))) Коштувало 22 копійки.

Класно все-таки. Яскраві спогади дитинства і юності.
Через приблизно через півтори години після Вільнюса ми входили в зону дії Білоруської залізниці. Першим великим пунктом на території Білоруської РСР була Ліда. Але в 3 ночі я вже міцно спав 🙂 Як і всю Білорусію :-)) І найбільший залізничний пункт Барановичі і Лунинець….
Хоча було місце, можна сказати ще одне ключове і культове на всій трасі. Я ОБОВ’ЯЗКОВО прокидався на останній станції білоруської Горинь і повинен був споглядати її (до сих пір пам’ятаю смальтою викладене найменування на вокзалі. Зараз смальти вже і не і ось так:
Поезд детства Ленинград-Львов. Часть 3
А головне — залізничний міст і річку Горинь. Як ніби там таке енергетичне поле проходило. Таку енергетику від перетину річки я відчував ще раз, тільки раз — у Бресті при перетині Бугу на білорусько-польському кордоні.
Поезд детства Ленинград-Львов. Часть 3
Той самий міст 🙂
Ну так от, перетинаючи кордон Української РСР і підпадаючи під відповідальність бригади Львівської Залізниці, я міг вже знову завалюватися спати 🙂 Втім, станції Удрицьк я ще бачив — хоч і стояли на ній 2 хвилини все :-))
А далі міг завалюватися спати знову 🙂 Тому не найбільший залізничний вузол Сарни, не Костопіль я звичайно не бачив 🙂
Прокидався тільки в Рівному. Там стояли 20 хвилин. Тим були завжди високі перони і можна було гуляти.
А ще я починав приходити радісне збудження. Всього 2 години було до місце мого фінішу до того, як обійму рідних, побачу друзів і знайомих — до справжнього Літа і свята 🙂

Вокзал в Рівному
Моя радість і очікування не сильно корелює з тими, хто рухався до Львова. Бо по прямой там було 220 кілометрів, але наш поїзд наворачивал кола і їм доводилося терпіти ще 6 (!) годин. До речі, інший потяг Ленінград-Львів, йде через Здолбунів та Дубно, проходив до Львова в 2 рази швидше.
Поезд детства Ленинград-Львов. Часть 3
Але мене це не хвилювало :-)) Я смакував. У Рівному нас ще раз перецепляли, наскільки я пам’ятаю на двосекційний тепловоз М62 і ми другий раз поверталися назад (як в Даугавпілсі) трохи назад залізницею 🙂

І шлях через Клевань та Олику я пам’ятаю чудово. За винятком одного маленького АЛЕ…Я завжди вважав, що з вікна поїзда бачу Рівненську АЕС, що в принципі було неможливо 🙂 Мабуть якесь інше підприємство я брав і нафантазував :-))
Нарешті, станція Ківерці. Передостання до Луцька. 15 хвилин до фінішу :-)) Стоянка 1 хвилина. Чому передостання? Тому що останнім було спостереження за військовим аеродромом в Вишкові на той момент чинним (там розташовувався 806-й бомбардувальний полк (Су-24), та ще й з капонирами — а це вже сам Луцьк 🙂

Отже, я прибував на станцію прибуття. І…було дуже добре :-)) Знаєте, у дитинстві я вважав, що найстрашніше було проїжджати Луцьк і не вийти… Просто проїжджати. Але тоді я завжди виходив. І був щасливий 🙂

Вокзал тоді. Він рідніший…

Зараз Вокзал
Продовження випливає….
Приємного часу доби.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here