Далі пропонуємо вашій увазі добірку дивовижних історій, які сталися багато років тому, але все ще здатні справити враження на кожного, хто їх прочитає.
Під час Другої світової війни, бомбардувальник Королівських ВПС на якому знаходився Ніколас Алкемейд – був підбитий німецькими винищувачами. Літак загорівся і втратив керування. Варіантів залишалося небагато: згоріти всередині падаючого літака, або померти при падінні літака на землю. Алкемейд Вирішив, що жоден з варіантів йому не підходить і просто вистрибнув з літака без парашута. До того моменту всі парашути вже згоріли у вогні.
В той момент, коли Ніколас здійснив свій стрибок, літак був на висоті 5,5 тисяч метрів над землею. Хороброму британцеві пощастило. Він приземлився на засипані снігом смереки, які пом’якшили його падіння, впавши в дуже великий і глибокий замет. Найдивовижніше, що льотчик відбувся лише вивихами і легким шоком. Після того, як він прийшов в себе, він озирнувся по сторонах, сів і закурив. Німецький патруль, який захопив Алкемейда у полон, був настільки вражений його оповіддю, що відразу виписали йому документ, що підтверджує істинність того, що з ним сталося.
Ось що на цю тему пишуть в «Популярною механіки», №3, від 2010 року: «Ви на десятикілометровій висоті над землею. У повній самоті. І падаєте. Поки що забудемо про те, падаєте ви вільно або ж змогли вчепитися за якийсь уламок фюзеляжу. Першим ділом вас повинна цікавити «кінцева швидкість» (вона ж «усталена швидкість падіння»). Сила земного тяжіння тягне вас вниз і прагне розігнати. З іншого боку, як і всякий інший рухомий об’єкт, ви зустрічаєте «лобове опір», який зростає при збільшенні швидкості. У якийсь момент ці сили врівноважуються, і прискорення припиняється, тобто ви виходите на «сталу швидкість». В залежності від вашої ваги, габаритів і щільності навколишнього повітря ви повинні розігнатися не більше ніж до 200 км/год, причому станеться це всього метрів за п’ятсот вільного польоту. Тобто, впавши з хмарочоса або ж з десятикілометрової висоти, ви вдарити об землю з однаковою силою. Так, що ж виходить, шанси на те, що ви выживите, залишаються однакові, незалежно від того з якої висоти ви падаєте?».
Ця історія почалася з того, що звичайний американський фермер Генрі Зигланд порвав стосунки зі своєю коханою, а та не в силах перенести розлуку, взяла, та й покінчила з собою. Її брат, убиваючись від горя схопив свою рушницю і спробував вбити кривдника. Розстрілявши відпочиваючого під великим деревом Генрі, брат дівчини вирішив, що всі кулі досягли мети і застрелився сам. Але Генрі вижив. Куля лише злегка поранила його, і пройшовши на виліт, зникла в стовбурі дерева. Минуло кілька років… Чим вже завадило Генрі, то дерево біля якого багато років тому він був поранений — нам невідомо, але він надумав його спиляти. А так, як стовбур виявився занадто великим, і не піддавався не одній сокирі. Зигланд вирішив підірвати дерево за допомогою динаміту. Пролунав вибух — Генрі впав. Від вибуху, кулю, яка перебувала в стовбурі дерева всі ці роки, хвилею викинуло на свободу і вона потрапила йому прямо в голову, убивши на місці. А адже Генрі весь цей час був упевнений, що зміг обвести долю навколо пальця.
Велика британія воювала в 1917 році з Османською імперією в Палестині. Йшли затяжні позиційні бої, турки добре укріпились. З боку англійців вирішити проблему зважився Річард Майнерцхаген (на фото), старий розвідник і холоднокровний вбивця. Дізнавшись про те, що у турків проблеми з сигаретами, і їм практично немає чого курити, він придумав свій підступний план. Було придбано десять тисяч пачок цигарок, їх загорнули в листівки із закликами до здачі, і скинули з літака на ворожі позиції. Турки викурили сигарети, а листівки використовували по самому прямому солдатському призначенням. Через кілька днів, приспавши пильність наївних турків англійці вирішили повторити свій трюк — тільки на цей раз сигарети набили опіумом. На наступний день, коли англійці пішли в атаку, турки практично не чинили їм опору. Багато з них не могли навіть стояти на ногах, не кажучи вже про те, щоб стріляти. Османські війська були розбиті.
Мелвін Бланк — американський актор озвучення і комедіант. Голосом Крейди говорять такі персонажі як Багз Банні, Порося Прочуханки, Кіт Сильвестр, Пташеня Твіті, Віллі Койот, Мишеня Спіді Гонзалез та ін. За свій надзвичайно різноманітний талант актора-голосовика Бланк отримав прізвисько «Людина тисячі голосів». Одного разу Мел потрапив в автомобільну аварію і впав у кому. Лікарі безуспішно намагалися привести його до тями, поки один з них, великий шанувальник Кролика Багса, не покликав його: «Багз! Багз Банні! Ти тут?» — на що Мел негайно відгукнувся своєї знаменитої фрази: «У чому справа, док?».
Лікарі почали експериментувати з іншими персонажами, озвученими Мелом, і врешті-решт їм вдалося вивести актора з коми.
На надгробку Мела Бланка написана інша фразочка Кролика Багза, що звучала в кінці кожного мультфільму з його участю: «Ось і все, хлопці!»
На Дикому Заході гуляє легенда про Біллі Диксоне, більш відома, як «постріл століття». Історія розповідає про пострілі на 1539 ярдів (близько 1.5 км) з 13мм гвинтівки вразив індіанця, який сидів верхи на коні. Постріл дуже незвичайний — «повільна куля з гвинтівки на димному порох пролітає відстань за 5 секунд, наприкінці дистанції летячи по настільки крутий траєкторії, що для попадання в мішень висотою 1.8 метра необхідно визначити дистанцію з точністю до 2.5 метра. Якщо ще й врахувати, що стріляв він без оптичного прицілу, то випадок — просто фантастичний
Адже за 5 секунд індіанець на коні, міг виїхати далеко від свого початкового місця. Можна припустити, що це був один з вождів, який спостерігав за ходом битви. Звичайно, завжди знайдуться ті, хто скаже — так він просто пальнув в ту сторону і випадково потрапив. — Так. Але він дійсно потрапив і увійшов в історію як самий влучний стрілець 19-го століття. Крім того, його постріл мав ще одне суттєве наслідок, крім слави неперевершеного стрілка і вбитого індіанця. Інші індіанці здраво розсудили, що при такому розкладі їм крім кулі в голову ловити тут нічого й зробили ноги.
Біллі Діксон
А ось його зброю 50-90 Sharps:
В даний час проводяться змагання по стрільбі на далекі дистанції зброї на димному порох імені товариша Діксона, в честь якого ж іменується Діксон Крик в США.
Порівняльні траєкторії польоту куль .50-90 і 7.62 НАТО
У Нормандії в 1944 році німецькі війська розгорнули проти союзників справжню снайперську війну. Особливо цінним «призом» для німецьких снайперів були англійські офіцери. Тому найчастіше від їх куль гинули саме вони. Коли, один з снайперів був полонений англійцями — йому поставили запитання, як він і його «колеги» примудрялися знаходити саме офіцерів (адже англійські офіцери вже давно носили просту польову форму без знаків розрізнення), він, усміхнувшись, відповів: «Ми просто стріляємо в людей з вусами» (в ті часи в британській армії вуса дозволялося носити тільки офіцерам). Про те, що трапилося зі снайпером, історія замовчує — але вуса офіцери британської армії перестали носити.
У книзі «Психологія впливу» Роберта Чалдіні, описується цікавий механізм маніпулювання людьми. Історія про братів Сіде і Гаррі Друбек, які були власниками магазину чоловічих суконь у 1930–ті роки. Всякий раз, коли у продавця, Сіда, з’являвся новий потенційний покупець, примеривающий костюми перед магазинним трюмо, він напускав на себе вигляд людини, яка має проблеми зі слухом, і під час розмови неодноразово просив клієнта говорити з ним голосніше. Як тільки покупець знаходив костюм, який йому подобався, і питав про ціну, Сід звертався до брата, головному торговцю чоловічим одягом, кричачи в глиб кімнати: «Гаррі, скільки коштує цей костюм?». Відриваючись від своєї роботи – і надзвичайно перебільшуючи справжню ціну костюма, Гаррі зазвичай відповідав: «Цей прекрасний костюм з чистої вовни коштує сорок два долари». Роблячи вигляд, що не розчув і прикладаючи руку до вуха, Сід питав знову. Гаррі знову відповідав: «Сорок два долари». У цей момент Сід повертався до покупця і повідомляв: «Він каже, що костюм коштує двадцять два долари». Більшість людей, звичайно, поспішали купити костюм і вибратися з магазину зі своєю покупкою, перш ніж бідний Сід виявить свою «помилку».
Чалдини Р. Психологія впливу. 2001.
Американський фізик Роберт Вуд , уславився любителем гострих відчуттів і експериментів. Як-то раз він вирішив поставити на собі рискованый досвід — відчути дію наркотику. Роздобувши опіум, і накурена цього чудо-зілля, незабаром він впав у забуття. Коли ж свідомість знову повернулося, він згадав, що, перебуваючи в одурманеному стані, напав на якусь надзвичайно глибоку і важливу наукову ідею, але на яку саме — геть вилетіло з голови. Тоді Вуд вирішив повторити досвід в надії, що йому пощастить знову знайти ускользнувшую думка. І дійсно, як тільки почало позначатися наркотична дія опіуму, забута думка не забарилася виникнути в голові вченого. Відчуваючи, що свідомість ось-ось покине його, Вуд зумів в останній момент сконцентрувати волю, записати ідею на папірці і впав у безпам’ятство. Прокинувшись, він з радістю подумав про вдалий результат настільки важкого і небезпечного досвіду і, тремтячи від нетерпіння і пережитого, поспішно розгорнув папірець з дорогоцінною записом. На ній він прочитав; «Банан великий, а шкірка ще більше…».
«Техніка — молоді», 1986, №08
Одного чоловіка звинувачують у вбивстві після того, як несподівано зникає його дружина. Під час судового засідання його адвокат звертається до присяжним: «Пані та панове! У мене для вас вражаюча новина. Знайшлася дружина мого підзахисного, вона жива — здорова і увійде у ці двері через десять секунд». У залі повисає тиша і всі присутні повертають голови у бік дверей. Але двері ніхто не входить. «Задумайтеся! – продовжує адвокат – Той факт, що ви дивилися на двері, очікуючи побачити зниклу жінку, доводить, що у вас є достатньо підстав сумніватися в тому, що мій підзахисний вчинив це вбивство!». Після цього він з переможним виглядом сідає, а присяжні йдуть радитися перед винесенням вироку. Через десять хвилин вони повертаються і оголошують свій вердикт – винен!
– Винен?! – обурюється адвокат. Але ви ж все справді дивилися на двері!
– Більшість з нас дійсно дивилася на двері, але один спостерігав за підсудним.
А ось підсудний не дивився на двері.
Одного разу боязкий і заїкається юнак, сільського походження влаштовується помічником продавця в маленький магазинчик. В ті часи ціни на товари, що виставлялися на прилавку в магазинах, ще не вказувалися. Продавець сам — «на око» визначав фінансові можливості покупця і озвучував свою ціну. Далі покупець або торгувався, або йшов. Але юнак Френк зовсім не вмів і дуже боявся зазивати покупців, нахвалювати свій товар, і торгуватися. Він настільки боявся покупців, що одного дня навіть втратив свідомість прямо під час роботи. У покарання власник магазину робить йому попередження і залишає торгувати одного на цілий день. Пообіцявши, якщо виручка буде менше звичайної, він його вижене з роботи.
Що робить юнак. Він прикріплює до всіх товарів папірець (прообраз сучасного цінника) з мінімально можливою ціною. Весь залежаний на складі товар, викладає на великий стіл, прикріпивши до нього табличку з написом «Все по п’ять центів». Стіл він поставив біля вікна так, що і товар, і табличку було видно з вулиці. І трясучись від страху став чекати покупців, сховавшись за прилавком. Дивно, але весь товар був розкуплений всього за кілька годин, а виручка за день склала тижневу. Покупці, потримавши товар в руках і побачивши написану на ньому ціну, не торгуючись віддавали гроші. Після, Френк Вінфілд йде від господаря, займає грошей і відкриває свій перший магазин. Але вже в 1919 році імперія Вулворта налічувала тисячі магазинів, а стан Френка становило приблизно 65 мільйонів.
Френк Вінфілд винахідник продуктових ценнников і супермаркетів знайшов свій єдино вірний хід, що дозволив йому сколотити мільйони.
