Ми багато втратили. В каталозі втрат — найнесподіваніші речі. Кудись зникли дідуся.
Дідусь — це не просто чоловік бабусі. Це добрий чоловік з розумними очима, сивою бородою і натрудженими руками. В ту ніжну пору життя, коли ви дізнаєтеся світ, дідусь повинен садити вас на коліна і розповідати про далеких зірках і великих героїв. Такі дідусі кудись пропали. Причому бабусі залишилися. Вони навіть відчули себе господарями становища. Нікому на них прикрикнути. Нікому поставити їх на місце. Бабусі застібають вам гудзики і годують вас манною кашею. А хіба може вирости з людини щось путнє, якщо в дитинстві він не чує про зірок і великих людей.
Від дідуся пахне тютюном і сонцем. Бабусю він називає «мати», а маму — «дочка». Але справжня дружба у нього з онуком. Вони присвячені в одну таємницю. Світ для них однаково свіжий і загадковий.
Тому за обідом вони хитро підморгують один одному і сміються очима. Зараз вони встануть і підуть разом. Може, рибалити, а може — ремонтувати велосипед. Онуку цікаво жити, а дідові вмирати не страшно.
У нас давно не було ні війн, ні епідемій. Дідусів ніхто не вбивав, але вони кудись зникли. Кинули своїх бабусь і пішли до інших. Нерозумно розтратили життя і не дожили до онуків. Не обзавелися сім’єю і залишилися бездітними.
Коротше, все расшаталось і зрушила з підстави. Тому так багато у світі примхливих і нервових дітей. І багато нікому не потрібних старіючих чоловіків, що п’ють з туги і нікого не називають словом «онучок».
Автор: Протоієрей Андрій Ткач
