Є такий чудовий вислів: «Як сніг на голову». Означає щось зовсім несподіване, що настала практично на рівному місці. Такі випадки в житті, звичайно, бувають, але, погодьтеся, досить дивно робити здивовані вигуки про сніг, перебуваючи серед зими де-небудь на високогірному перевалі. Таке здивування і правда виглядає, як мінімум дивно. Ось приблизно таке враження на мене справляють ті, хто голосно обурюється і обурюється щодо подій в Тбілісі. Дивлюся на них і згадується сакраментальне: «Ніколи такого не було, і раптом знову».
Втім, це лірика. Ті, хто давно читає те, що я пишу, напевно погодяться з тим, що з мого боку було б дивно не висловитися по грузинських подій. З цілого ряду причин, перераховувати які я не стану: перелік буде великий. Я висловлюся. От тільки на цей раз я не буду давати оцінку самої події. По-перше, охочих це зробити і без мене з надлишком. А, по-друге, що тут взагалі можна коментувати? Що відбувається до такої міри очевидно, що будь-яке його предметне обговорення ризикує моментально перерости в дику банальщину, до якої мені скочуватися зовсім би не хотілося. Але мені б хотілося поглянути на події в цій колишній «сонячної республіці» з абсолютно іншого боку, ніж це прийнято робити зараз. І не можна сказати, щоб я не поділяв весь гнівний пафос, надає більшість наших коментаторів. Навпаки, з багатьма з них я цілком згоден. І я дуже далекий від будь-яких форм співчуття до т. зв. «братнього народу» цієї країни, так само як і від будь-яких форм виправдання оного. Більш того, всі то нікчему, в якому зараз існує цей самий «братський народ», так само як і всі очевидне погіршення його положення в зв’язку з розривом економічних зв’язків з Росією, їм цілком заслужено. Ще раз: грузини все це заслужили. Це — їхня колективна розплата за колективно скоєні гріхи. Зрозуміло, до знайомих мені зросійщеним грузинам, які живуть тут, це не відноситься. Але вони — лише виняток, який підтверджує правило.
Все це так… Але ж в мене питання: а сенсу у всьому цьому громадському обурення? Яким би праведним не було воно.
Сувора правда в тому, що сталося в Тбілісі не могло не статися. Те, що сталося — не могло не трапитися. Мене це абсолютно не вражає. Навпаки, вражає здивування, з яким відреагувала на це наша шановна «патріотична громадськість». Знаєте, друзі, адже я прекрасно пам’ятаю початковий скрекіт багатьох громадян «охоронців» ще до того, як «генеральна лінія» визначила курс на «рішучі дії». Пам’ять у мене іноді буває хороша. Так от, громадяни «охоронці» вимагали від людей «не впадати в екстремізм»: «адже ми тільки почали нормалізувати відносини»… Що, скажете не було такого? Ну, так я тепер хочу перепитати вас, шановні громадяни «охоронці»: про якусь там «нормалізації» ви намагалися тлумачити? І що взагалі дало вам привід вважати, що події в Грузії могли розвиватися хоч якось інакше?
Ось взяти, приміром, «зірку» нинішнього тбіліського майдану — ту саму грузинську «б’юті-блогерша», яка тримала в руках англомовний плакат з похабним випадом на адресу нашої країни. Її звуть Соломі Касрадзе, їй 15 років. І вона — еталонний приклад представника нового грузинського покоління. Яке більше не знає російську мову, не пам’ятає «минулого життя» і якому з самого народження розповідали, що Росія — це ворог. Але найголовніше — це покоління і не може бути іншим. Тому, що це покоління цілеспрямовано виховували. І робили це аж ніяк не ми. Це — програне покоління.
Нами програне.
По відношенню до Грузії сміливо можна сказати те ж саме, що я вже багато разів говорив на адресу України: «проросійських сил» там немає. Причому, це справедливо в куди більшій мірі, так як російське населення там просто відсутній. Вірніше, яке-то кількість місцевих росіян там є, але це до такої міри мікроскопічне і до такої міри забите етнічну меншину (живе майже так само, як самі грузини жили під владою Османської імперії), що говорити про якесь його політичному вазі просто несерйозно.
Однак я запитаю: а проросійські сили, як такі, в Грузії коли-небудь були?
Ви сильно здивуєтеся — так. І вони були чималими. Колись, ще до приходу до влади Саакашвілі, їх дуже суворо викорчував з країни Шеварднадзе. Той, який «друг і союзник». Він вчинив точно так само, як трохи згодом почав надходити інший «друг і союзник» — Янукович. Представляв ці сили Ігор Георгадзе, який, під загрозою фізичної розправи, був змушений втекти до Москви. І ті, кого можна було б назвати його прихильниками, наслідували його приклад. Давно це було років двадцять тому, якщо не помиляюся. Ну, а що ж Москва? Вона радо вхопилася за такі кадри і створила на своїй території проросійський політичний згусток? Альтернативне політичне ядро для Грузії? Якийсь плацдарм союзників для подальшого російського реваншу в регіоні?
Нічого подібного.
Всього через пару років Ігор Георгадзе і його прихильники як зникли з порядку денного. Що з ними, в результаті, стало, я, чесно кажучи, не знаю. Але у мене є дуже потужні приводи це припускати. І будуються мої припущення на аналогічній ситуації з проросійським ядром з України та з Донбасу. Ану нагадайте-но мені, як з цими людьми вчинили?
А я нагадаю. Але, для початку, згадаю одне врезавшееся мені в пам’ять фото з України 12-річної давності. Де дівчина, що стоїть на тлі кораблів в потру Одеси, тримає плакат: «Ми — не янкі. Ми — слов’яни. Наші брати — росіяни». Таких, як вона, було багато. І де тепер вони всі? Тільки не треба тикати трясущимся пальцем у бік північноамериканського континенту. Ні, хлопці. Наш геополітичний ворог всього лише робив свою справу. А що в цей час робили ви, можу я дізнатися? Знову ж таки, нагадаю: ви в цей час випалювали все живе, що було породжено патріотичним підйомом Російської Весни; ви в цей час принижували і витирали ноги про героїв цієї Російської Весни, змушені переїхати в Росію; ви депортували в Київ ополченців, громадських активістів, журналістів та інших представників проросійського політикуму, які опинилися в РФ. Це ж треба було влаштувати цим людям, яке Пекло їм потрібно було організувати, щоб деякі з них самі добровільно поверталися на територію ворога, навіть знаючи, що їх там заарештують?
І ось тепер я задаюся питанням: а чи не так само було і з грузинськими «проросійськими силами»? Хороше запитання, чи не правда?
Втім, вважаю, він цілком риторичне. І те, що відбувається зараз — лише плата за накопиченому боргу тієї політики, яка велася багато років. Я вже якось говорив, що справа тут навіть не в чиюсь дурість або зловмисності — справа в менталітеті. Особливому психологічному портреті нашої правлячої еліти, що визначає цю політику. Ті, від кого залежали рішення і грузинського, і українського, і Бог його знає ще якою кількістю питань, віддавали і віддають перевагу домовлятися з елітами. Я це повторюю, напевно, в сотий раз. На людей їм плювати. До представників реальних проросійських сил вони належать, як пан до кріпаком. І потім дуже дивуються, коли раптом з’ясовується, що їм ніхто нічим не зобов’язаний. А ось наш ворог веде себе інакше. Він працює з громадянським суспільством. Можна скільки завгодно багато зубоскалити з приводу грантоедства, але тільки давайте будемо чесні — воно ефективно. Воно працює. І воно обходиться куди дешевше, ніж московські «елітні договорнячки». Якщо мені пам’ять не зраджує, перший майдан обійшовся американцям чи то 30, чи то в 40 мільйонів доларів. Абсолютно смішна сума в порівнянні з тим порядком цифр, який загнали на Україну «ефективні менеджери» від геополітики з РФ. А потім ті, кого ці гроші привели до влади, виховали ціле покоління, яке зробило вже другий майдан і остаточно закріпив моторошний бандерівський поворот України. Так от, в Грузії було те ж саме. І результати, що називається, «на обличчі». Знову ж таки, можна скільки завгодно посилати прокльони на адресу ворогів. «Проклятих пендосов». «Жалюгідних гейропейцев». Так, тих самих «укрофашистов». Тільки вороги все зробили правильно. Вони не проявили ні пихи, ні жлобства, ні панства. На відміну від вас, панове. Так яке ж право ви маєте взагалі відкривати рота, обурюючись того, що сталося в Тбілісі?
Згоден я з тими заходами, що були введені проти Грузії? Звичайно згоден. Мені абсолютно байдуже те, що було «колись». Вже байдуже. Це було — і це пройшло. Нинішня Грузія — це абсолютно русофобське держава, причому, незалежно від особистості Путіна. Всякий, хто стверджує протилежне — бреше. Їх русофобія носить не особистісний і навіть не політичний, а зоологічний характер. Вона набагато крутіше, ніж на бандерівської Україні. Але яким чином до цього дійшло? І в якійсь мірі це скасовує все, що було сказано вище? Майданний експрес «Київ-Тбілісі» поїхав по даному маршруту зовсім не просто так. І не треба шукати винних десь за океаном. Особисто мене куди більше цікавить не те, яке (безсумнівно, заслужене) покарання понесе Грузія, а те, чи відповість за подію хто-небудь у Москві.
Втім, навіть якщо хтось і відповість, то я не думаю, що необхідні глобальні висновки з цього будуть зроблені. Адже це дійсно питання не геополітики, а менталітету і психології. Ну, що тут скажеш? Наша країна в черговий раз обтікає.
Не набридло?
(с) Павло Раста.
Павло Раста
позивний «Шекспір»
Джерело: http://sebat.org.ua/
