«Справжня любов не та, що витримує довгі роки розлуки, а та, що витримує довгі роки близькості», — ось вже воістину правда. Як раз приблизно над цим я і думаю вже деякий час. Довгі роки близькості це тобі не фунт ізюму. Враховуючи, що всі ми далеко не ідеальні. Ні, про довгі роки розлуки це дуже красиво, і в розлуці кується справжня любов (напевно), але постійна близькість часом стає куди більш серйозним випробуванням на міцність почуттів.
Як їх витримати, ці довгі роки, і не набриднути один одному? У чому виручає звичка. Часто можна почути: «Та яка там любов, просто звикли». І звичка в даному випадку бачиться чимось сумним, тужливим, віє від неї безвихіддю. Мовляв, куди подітися з підводного човна. Всяка пристрасть закінчилася з роками (якщо й була колись), все тримається тільки на звичці. А мені хочеться сказати слова на її захист, бо я раптом почала розуміти, що звичка — це чудово! Хороша звичка, звичайно.
Є у мене улюблений фільм «Любов і голуби». В юності я дивилася його і реготала, а тепер дивлюсь і плачу. І кожен раз бачу все новий і нові глибини життєвої мудрості. «Кака така любов?» Що було у героїв, любов чи звичка? Чи любов-звичка? Ось що я зрозуміла в процесі сімейного життя — ніякої любові без звички не вийде. Така прозаїчна і побутова істина. На пристрасті і ніжності не заїдеш далеко. Цікаво було б провести експеримент — відправити на безлюдний острів молоду пару, пристрасну й романтичну, і людей, які прожили довгі роки разом, у яких (як вони думають) залишилася тільки звичка. Хто швидше розсваритися, хто успішніше пристосуватися до екстремальних умов, хто за повернення залишиться разом? Може бути, я розмірковую як стара буркотлива бабка, але чомусь мені здається, що у «звичних» все буде набагато краще.
Що приховувати, майже всім нам іноді здається, що вся наша сімейне життя перетворилася на жахливу рутину. Навіть тим, хто, загалом, живе добре, у любові і злагоді. Якщо дивитися тільки зовні, на зовнішні події, ніби так воно і є. Де пристрасть, де ніжність, де нове-цікаве? Все той же режим, ті ж шкарпетки-труси-обіди-вечері, втома і бажання, щоб від тебе всі відстали. Можливо, звичайно, бувають такі сім’ї, де кожен день феєрверк, але це велика рідкість. До того ж, як мудро каже моя подруга, зовні все не так як всередині. Як все виглядає — це одне, а як зсередини сприймається — зовсім інше. Битовуха нас заїдає, статева активність знижується з віком, з романтикою туго — і ось вже думаєш, що спільна звичне життя — це якась тужлива тощища. Ну, правда ж, стільки років одне й те ж. Все звично. А хочеться чогось великого і світлого, ах-ах.
КАКА ТАКА ЛЮБОВЬ
А от далі вже як подивитися. Може бути звично добре, а може бути і звично погано. Якщо звично погано, тут особлива розмова. А якщо звично добре — хіба це не прекрасно? Звичайно, завжди в житті чогось не вистачає, одним пристрастей, а іншим, навпаки, розміреності і спокою. Тільки ось звичний спокій набагато важче набувається і формується, вулкан підірвати легше. Звичка — необхідна частина любові, такий цемент для відносин. Хоча цемент занадто швидко твердне. От якщо уявити такий матеріал, який скріплює, але залишається гнучким, саме те.
Звичка дозволяє нам терпиміше ставитися до чужих недоліків, миритися з ними. Буває, що в людині спочатку дратує, найчастіше — якась дрібниця, яка не відповідає особисто твоєму баченню. Але з часом відчуття згладжується, і ти з подивом реагуєш, коли хтось сторонній запитує тебе — і як ти це терпиш? Що терплю? Хіба це потрібно терпіти? Це звично. І в цьому теж любов, спасибі звичкою, яка стає захисною реакцією від власного егоїзму. Я і сама іноді своїх подруг так питаю, і вони у відповідь так само щиро дивуються — а що тут такого?
Іноді, коли мені вже самій тошно від себе, я питаю чоловіка, невже тебе не дратує, наприклад, те, що я бридко бурчу? Він відповідає — та ні, я звик. Це викликає посмішку, в якій з одного боку гумор, оцінка тонкої жарти-подкола, а з іншого боку — і радість. О, спасибі, спасибі тобі, Господи, за цей безцінний дар — за можливість звикнути, як би ми жили без нього? Ще один плюс звички (якщо вона, звичайно, корисна) — багато речей, які дратували в людині, з часом стають навіть милі. Іноді — тому що дізнаєшся їх корінь, їх підґрунтя і по-іншому оцінюєш, ніж раніше, а іноді — просто так. Тому що звично, тому що це дає відчуття міцності і теплоти, як вдома міли навіть старі, потерті речі з дефектами.
Але що я все про звичку і близькість, пора і про розлуку. Про неї як раз навіть романтично. Іноді здається, що пожити подалі один від одного якийсь час може бути корисно. Обміркувати, оцінити почуття, засумувати, побачити людину по-новому. Але на практиці все виходить інакше. Навіть коли вимушена розлука, коли ніяк не можна її уникнути. Тому що є звичка, а є і отвычка. З віком, як не дивно, отвычка стає все сильніше. Може бути, це пов’язано з кризою середнього віку, з переосмисленням свого життя, свого місця, своєї ролі. А може бути, взагалі все індивідуально.
По молодості мені здавалося, що довгу розлуку перенести рішуче неможливо. Чоловік йшов на добу, а я рахувала хвилини до його повернення. Особливо, коли народилася перша дитина. Тут я саркастично посміхаюся, бо причини очікування були вже не такі романтичні — була потрібна його допомога. Потім почалися літні поїздки на дачу, і ось вже п’ять днів, а то і всі десять ми могли не бачитися. Добре ще, що завжди був під рукою телефон, ви навіть не уявляєте, скільки грошей відлітало у нас на переговори… Я навіть перестала так вже любити літо, тому що треба було вибирати — або бути разом, або вивозити дітей на повітря.
Моя бабуся, яка прожила з дідом більше 50 років до його смерті вражала своїм спокоєм на цей рахунок. Я ніяк не могла зрозуміти, як вона могла все життя переносити тривалі дідові відрядження. А він, бувало, виїжджав на два-три місяці, а то й на півроку. Правда, їх життя почалася з «відрядження» довжиною аж у п’ять років — дід пішов на війну. Може бути, це так і загартувало бабусю. Я дуже шкодую, що поки вона була жива, не розпитала її детальніше, як це-чекати п’ять років, що вона відчувала і як потім заново починати жити з людиною, який напевно змінився. Чи важко було, чи все вийшло легко і природно? Незручно було питати як-то так по молодості і самовпевненість заїдала — як би те ні було, у нас все буде по-іншому.
А адже скільки відомо випадків, коли люди не стали жити разом після тривалої розлуки. Просто не змогли, змінилися, не впізнали один одного. Зовсім не тому, що були поганими, нечесними, і навіть не тому, що не любили один одного. Любили… колись. Як мовиться, була любов та вся вийшла.
Напевно, є якийсь особливий склад характеру, коли в розлуці лише зміцнюються почуття. Але я все більше стала помічати, що «отвычка» — страшна річ. Те, що було для тебе непомітним і милим, після кількарічної розлуки раптово кидається в очі з новою силою. А звичка жити порізно швидко прилипає, і навіть, о жах, починає приносити задоволення. З одного боку, по-житейськи це дуже зручно, особливо, якщо розлука неминуча з об’єктивних причин. А з іншого боку — страшно-то як, отвычка гірше звички…
***
Перечитую написане і розумію, що зі мною трапився конфуз. Ось адже невдача — хотіла довести красиву теорію і сама собі стала суперечити. Виходить, любов зберегти завжди нелегко, що в близькості, що в розлуці. Скрізь свої підводні камені, у всьому потрібен баланс. Любов, вона така, з нею не пожартувати. Весь час тримай вухо гостро і не розслабляйся. Ніколи розслаблятися, любити треба!