А найголовніше Микола забув. Він не взяв ліхтарик. Як же йому тепер вночі до села своєї добиратися. Наречена у нього з сусіднього селища, і сьогодні вони домовилися зустрітися. Вірніше навіть не наречена а його дівчина, але він так її любить, що вважає її своєю нареченою. Тепер доведеться добиратися назад в повній темряві. Добре якщо місяць буде. А якщо небо в хмарах? Тоді біда. І в селі у них вуличного освітлення немає. Ладно якщо світло у кого-то у віконці буде горіти. Значить і орієнтир буде, куди йти. Хоча навряд-чи. Село рано лягає спати.
Микола проводив Катю до хвіртки. Пізно вже. Лаяти батько Катю буде якщо вона після одинадцяти прийде. Та й брат Іван у нареченої не цукор, недолюблює чомусь Миколая. Погрожував навіть побити, якщо чогось недобре Микола з Ка?тей створить. Попрощалися. Катя пішла. Дійсно темінь несусвітня. Мабуть небо хмарами закрило. Микола почав обережно ступаючи вибиратися з села у бік свого села. Ледве він відійшов з півкілометра як почув кроки позаду себе. Невже брат Катін наздоганяє. Не встиг він обернутися як відчув сильний біль в голові, і темрява…Темніше ночі стало. Катя готувалася до сну. Батько з братом вже похрапывали. — Ой,- присіла на краєчок ліжка Катя,- щось сталося з Колею. Прямо серце не на місці. Вона підбігла до батька. — Тато, прокинься. Щось сталося з Колею. — З яким Колею,- не відразу зрозумів спросоння батько. — З моїм, тато. — А що з ним може трапитися? — Ходім, тату, підемо подивимося. Біда з Колею. — Ваньку розбуди,- одягаючись сказав батько. Батька з сином не довелося довго шукати Миколая. Промінь ліхтаря висвітлив його лежачого на дорозі зовсім недалеко від села. Чоловіки підбігли до Миколи, підняли його і на руках понесли до свого будинку. На зустріч бігла Катя. — Неусидела наречена,- буркнув під ніс батько,- Катя, біжи буди дільничного. Нехай викликає швидку і приходить. Миколи відвезла швидка. Він так і не прийшов у себе. Катря ходила по кімнаті з кутка в куток. — Він туди пішов,- показала Катя. — Хто він?- запитав батько. — Хлопець, який Колю вдарив. — Ти звідки знаєш?- відірвався від паперів дільничний. — Знаю. — Давайте дочекаємося ранку,- сказав дільничний складаючи папери в теку,- Там помоєму Озерне? — Так. Він з Озерного, — сказала Катя. Хоч дільничний і батько були здивовані Катиному раді їхати в Озерне, але коли трохи розвиднілося, посадили Катю в коляску мотоцикла і поїхали. В’їжджаючи в село Озерне Катя показала на будинок. — Тут він живе,- сказала вона. Ледве вони під’їхали до будинку, на який показала Катя, як побачили, що через городи в бік лісу утікає хлопець. — Он він,- вигукнула Катя. — Бачу,- сказав дільничний з подивом дивлячись на Катю,- нікуди він не дінеться. Знаю я його. Це місцевий дурник. Сьогодні ввечері додому повернеться. Говорив я Глафире, що треба його на осінь в лікарню визначити. Загострення мабуть у нього. Ввечері заберу його. Дільничний з цікавістю роздивлявся Катю. — І як це в тебе виходить? Я думав, що таке тільки в казках буває. — Любов,- буркнув батько. — Ну що, додому?- запитав дільничний — В лікарню, до Колі,- ледь чутно сказала Катя. Слухайте розповідь Микола відкрив очі. Поруч стояла Катя, її батько, лікар і дільничний. Микола посміхнувся Каті. — Ну молодий чоловік,- сказав лікар ,- Ще годину і вас би вже не було на цьому світі. — Дякую Катя,- прошепотів Микола. — А ти звідки знаєш, що це Катя тебе врятувала,- здивувався дільничний. — Знаю,- прошепотів Микола,- Бачив. — Любов,- буркнув під ніс батько.
